“Російськомовні біженці у Львівській чи Тернопільській областях – не гості, вони у своїй державі. Не потрібно “мовним питанням” розколювати тил” – журналіст

“Біженці у Львівській, Тернопільській областях чи на Прикарпатті – не в гостях. Вони – у своїй державі. У тій же державі, яку ми зараз усі так чи інакше захищаємо як єдину державу. Єдину державу, а не якусь федерацію, де в кожному регіоні свої правила.”

Про це на своїй сторінці у Facebook написав журналіст-розслідувач Bihus.Info Данило Мокрик:

“Вони є в тій же державі, за яку сьогодні розбивається дощенту, але незламно стоїть Харків. Масово російськомовний Харків.

У тій же державі, за яку сьогодні кровоточить, але зціпивши зуби, виживає Маріуполь. Масово російськомовний Маріуполь.

У тій же державі, за яку сьогодні проти автоматів та бронетехніки виходить беззбройний, але рішучий Херсон. Масово російськомовний Херсон.

Те, що русня не під Львовом, Тернополем чи Івано-Франківськом, – це завдяки, зокрема, Харкову, Маріуполю та Херсону.

Ми одна країна. І один народ.

І я, чесно, із болем помічаю у своїй стрічці нарікання на те, що, бачте, у Львові зараз багато російськомовних біженців. Писанину, що це, значить, – “русский мир”. А це ж – прямо за методичкою Путіна: російська мова – значить, “русский мир”.

А в той самий час за україномовний Львів у бою проти “русского мира” гинуть російськомовні захисники і цивільні в Маріуполі, Харкові та інших містах…

Я думав, що такі дорікання безповоротно пройдені у 2014–2015 роках. Виходить, ні.

До вас зараз приїхали люди, що втратили все те життя, яке будували роками. Не знаючи, чи зможуть колись його повернути. А іноді – уже знаючи, що ніколи не повернуть.

А ви їм дорікаєте, що вони рештки того свого втраченого життя спакували в “дорогі машини” і привезли “до вас” – бач, які.

Дорікаєте, що вони, бач, не побігли одразу після приїзду у військкомати, хоча знаєте, що військкомати переповнені. І при цьому самі ці свої докори пишете явно не з фронту, бо на фронті у вас на таку дурню просто не вистачило б часу. А ось у тилу – вистачає.

Хоча тил, по-хорошому, – не менш важливий, ніж фронт. Нинішній тил – це теж наша війна. Просто зброя тут інша. На фронті – вогонь. У тилу – любов, співчуття і взаємопідтримка. Тил теж вимагає сміливості та самозречення – як і фронт. Він теж потребує єдності.

Ворог хоче послабити наш фронт, розколовши наш тил. Роззброївши його. Тил, позбавлений любові, співчуття та взаємопідтримки, – це роззброєний тил. Тил, сповнений докорів, конфліктів, неприйняття, звинувачень, – це тил, який уже програв.

Наша головна сила – у єдності. Не лише на фронті, а й у тилу.

І я повторю ще раз: у нас не може бути ніякої іншої мети зараз, ніж перемога. Не перевиховання біженців і не українізація всіх, хто ступив на богоспасенну галицьку землю.
І немає ніякого іншого ворога, окрім Росії.

Якщо ж ми будемо зараз розколювати тил, то незабаром “мовне питання” вирішувати і незадоволено номери та марки авто розглядати будемо у вигнанні – тоді як Україна буде наглухо окупована орками.

Цей текст стосується загального стану справ і не покликаний виправдовувати окремі випадки кондового хамства, притаманного як російськомовним, так і україномовним, як корінним, так і приїжджим у всіх регіонах України.

Хамству – бій.”

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.